Формула радикалізму

Бути радикальним – означає зрозуміти річ у її корені.
Карл Маркс

Ми несемо революцію умів, а не революцію устоїв!

Причини існуючих в державі й суспільстві проблем часто відвертають нас так глибоко в коріння, що рішення самих проблем здаються надто радикальними і водночас дуже простими. Однак мало кому вистачає політичної волі втілити ці рішення в життя. Переважна більшість політикуму радше перейматиметься «непопулярністю» поставлень завдань, аніж ризикуватиме існуючим становищем задля їх розв’язання.

Не боючись торкатися «гострих кутів» та незручних тем, ми беремося знайти просте і всім зрозуміле рішення, що стане оптимальним виходом з проблемної ситуації в кожній окремо взятій сфері суспільного життя.

Проте перш ніж перейти до реалізації власних програмних положень, вважаємо за необхідне донести до вас суть нашої ідейної позиції.

ЧАСТИНА І. Реальна політична дія або що таке REAL POLITIK?
ЧАСТИНА ІІ. Радикалізм проти лібералізму: боротьба стереотипів
ЧАСТИНА ІІІ. Демократія як спосіб життя

ЧАСТИНА І. Реальна політична дія або що таке REAL POLITIK?

В чому полягає проблема, яку намагаються вирішити сучасні демократії? Формування середнього класу, збільшення соціальної нерівності, зубожіння населення, відсутність довіри до влади та її основних інституцій… Все це та багато іншого значною мірою створює те тло, на якому різні політичні сили ведуть свою запеклу і, схоже, тільки їм потрібну боротьбу за гегемонію. Проте логіка і здоровий ґлузд підказують необхідність знайти відповідь на інше запитання, що стосується ролі й майбутнього вітчизняної демократії. І питання це полягає в тому, ЩО має зробити сама демократія, аби вистояти перед стрімкими технологічними, соціальними та економічними змінами, аби бути нестертою з лиця землі катастрофічною силою людського прогресу?!

Задумаймося, чи не вказує раптово стрімке зростання числа політичних партій на те, що межу вже досягнуто?! Можливо, це стрімке зростання, що прийшло в результаті падіння радянського комунізму і далеке від здорового плюралізму, коли переможцями стають кращі, а не ті, хто більше платить, в дійсності вказує на непомітну появу нової системи умов, що свідчать про поступове зникнення тих загальних і начебто незмінних орієнтирів, якими мала б керуватися класична ліберальна демократія, звісно, якби вона у нас дійсно була?

Постійна боротьба за віднаходження розумного балансу між політичними спекуляціями, популістськими обіцянками і реальними справами, яких немає, вочевидь, свідчить цьому на користь. Регулярні кризи, з лона яких майже не виходить наше суспільство, спричинили розподіл громадської думки на два табори. З одного боку є ті, хто наполягають на важливості збереження ліберальної демократії, хоч і погоджуються, що в нинішніх умовах вирішити існуючі в державі проблеми практично неможливо. Інші ж, остаточно розчарувавшись в колишніх обіцянках демократії, доходять до крайнощів і закликають всіх до повної відмови від неї, апелюючи до її відвертої неспроможності розв’язати нагальні проблеми. Події, що відбуваються в нашому суспільному житті сьогодні, лише посилюють цей розподіл, сильно впливаючи на наше з вами повсякденне життя і на його якість. Хоча насправді обидва ці табори хочуть одного – стабільності та реального розуміння того, що відбувається, і спонукає їх до цього цілком обґрунтований і зрозумілий острах втратити все те, що вже було здобуто, здобуто важкими зусиллями, які нам усім коштували чимало…

Сьогодні соціальному та політичному діалогу не вдається відповідати на запити існуючих реалій, відтак нам потрібне нове визначення політики, засноване на спорі, боротьбі та громадянському опорі. Звичайно, таке визначення є досить умовним, однак воно слугує засобом, який дозволяє нам з упевненістю віднести себе до першого табору, що визнає безумовну роль демократії, але прагне суттєво розширити та урізноманітнити її кордони.

Необхідно по-новому поглянути на демократію, змістивши центр рівноваги на її межі. Ведучи мову про межі, доцільно, передусім, провести межу між двома формами демократії. Перша, та, що при владі, головним чином намагається зберегти наявні в її розпорядженні владні інститути, з тим, аби продовжувати вести свою діяльність за принципом – «керувати завтра так, як керували учора». Назвемо її умовним терміном «статична» демократія.

Друга ж форма, критична демократія, прагне дати можливість усім охочим висловитися таким чином, аби відкрито кинути виклик існуючим інститутам. Саме процес публічного обговорення ідеальним чином підштовхує індивіда і кожного громадянина до прийняття більш широкої перспективи, допомагає з’ясувати, що саме стає причиною існуючих суспільних і владних суперечностей, і тим самим забезпечує вироблення важливих навичок громадянської участі, яких сучасним українцям, на жаль, дуже не вистачає. Парадоксально при цьому, що сили і поклики для от такого публічного обговорення, судячи з усього, пропорційні тій мірі, якою учасники такого обговорення НЕ вважають, що вони здатні на щось вплинути в рамках існуючих суспільних інститутів, іншими словами, в рамках існуючої державницької системи. Однак саме тому ніяка форма інституціоналізації влади не зможе зупинити демократичну боротьбу тих, кого намагаються усунути від участі в політичному процесі, тобто власне народу, основного владного джерела. В цьому відношенні доречно зауважити, що «ув’язнення» критичної демократії її статичною формою неможливе, оскільки вільний дух демократії завжди допомагатиме їй «вислизати».

Тому й виникає необхідність іншої концепції демократії, ІНШОЇ ПОЛІТИКИ, яку не можна звести лише до формалізованих процедур і нікому непотрібних декларативних гарантій. Іншими словами, нам усім необхідно зрозуміти, що найбільш вагомий та єдино важливий аспект будь-якої реформи пов’язаний (!!!) з мобілізацією та організацією зусиль усіх, кому небайдужа доля його країни. І звісно, застосування цього аспекту на практиці базується лише на здатності влади і громадян однаково оволодівати собою і долати приголомшення і розпач, не піддаватися рефлексу демонізації всього того, що здається загрозою існуючим порядкам. Треба усвідомити, що в умовах демократії важливі суспільні рішення у питаннях закону і політики прямо чи опосередковано залежать від консолідованої громадської думки, що формально виражається громадянами суспільства, значна частина якого має рівні політичні права. І тут необхідно наголосити на слові «консолідована», позаяк лише за умов консолідації суспільства його думка може бути почута!

За логікою викладеного нинішні умови вимагають від нас такого підходу до демократії, який би відштовхувався від меж пануючої сьогодні інституційної демократії і нищівної критики інструментів її роботи. Саме тут і починає проявлятися радикалізм. Адже та соціальна єдність, про яку ми говорили вище, по суті спирається на раціональний консенсус, на який паталогічно нездатні вітчизняні політики, і цей факт робить таку єдність аполітичною (!), адже вона насмілюється нехтувати вирішальною – звісно, надуманою, – але все ж вирішальною, роллю політикуму у вирішенні суспільних проблем. До того ж така «нечувана» єдність в суспільстві провокує об’єктивну критику соціального вибору, а отже очищує погляди громадян від усіх шор і оков, які заважають бачити все довкола неупереджено і чітко. Однак основним тут є уперте нерозуміння політиками того, що, зрештою, для людей ані колір, ані назва чи вивіска, з якою політична сила приходить до влади, не мають ніякого значення. Якщо проблеми вирішуються, демократія працює, якщо ж ні – демократія це лише ілюзія.

Метою демократичної політики є перетворення політичного протистояння у сприяння досягненню загального блага. І ми маємо намір культивувати таке ставлення. Позаяк протистояння – це справа політиків, однак політика існує не заради політиків, а для того, аби виражати і захищати інтереси громадян. А основна відмінність між сучасними демократіями, зрештою, полягає не в тому, якими принципами вона послуговується, а як інтерпретує ці принципи на свою користь та чи інша політична сила. І така демократія сама себе дискредитує, оскільки свідомо пристосовується до існуючих вимог шляхом необхідних компромісів, чию необхідність визначають не просторові координати існуючої реальності, а суб’єктивні інтереси тих, хто цю реальність намагається викривити в потрібному йому напрямі.

А головна відмінність між «формальною» демократією і демократією реальною або, як її інколи називають, демократією участі, полягає в тому, що істинно вільний вибір, який лежить в її основі – це вибір, в якому ви, ми та кожен з нас обирає не між двома можливостями в рамках отих самих заданих кимсь координат, але лише самі ці координати. І справжня, а не ілюзорна свобода якраз і означає, що акт реальної зміни існуючої системи відбувається лише тоді, коли людина обирає неможливе (як це їй здається, адже насправді нічого неможливого немає!).

Таким чином, реальна політична дія – це не просто жест убік здійснення нездійсненного, це активне обґрунтоване втручання в соціальну реальність, і це змінює саму оцінку нашої дії, адже після її здійснення, після того, як щось, що здавалося далеким і недосяжним, опиняється в площині можливого, це повністю перевертає відоме твердження, начебто політика являє собою «мистецтво можливого», переконуючи нас у тому, що реальна політика – це мистецтво НЕможливого – вона змінює самі параметри того, що вважається «можливим» за існуючої системи розстановки сил. І саме це і є радикалізмом поглядів, це і є радикальною демократією, адже вона ніколи не стоїть на місці й завжди рухається вперед!

Однак справді важливим питанням, яке варто було б задати кожному з нас нам самим полягає не в тому, як ми можемо вирватися з нашої повсякденної реальності, а в тому, чи не вигадали ми цю «повсякденність» самі собі?! Ми самі заводимо себе в глухий кут, і лише у мить просвітлення раптово розуміємо, що наше життя і світ довкола нас неповний, що це потрібно і, головне, можна змінити, і починаємо проявляти нетерпимість до існуючих та оточуючих нас реалій. І що цікаво, лише надмірна терпимість, терплячість, що переходить в соціальну апатію і маргінальний конформізм, приводить нас до того, що ми, склавши руки за спиною, спокійно спостерігаємо за тим, як за порогом нашого власного дому відбуваються такі речі, яких ми ніколи б і ні за що не допустили, якби вийшли врешті-решт на вулицю.

І тільки в межах цього складного, але потрібного кроку і може виявитися наша істинна сутність і наше ставлення до свого життя – чи поважаємо ми себе, чи любимо інших, чи знаходимося ми у незгоді із самими собою. Якщо така незгода є, це значить, що щось точно не так, і це потрібно негайно змінити, оскільки ніхто крім нас замість нас цього не зробить.

Дивлячись на оточуючий світ і ті події, що в ньому відбуваються, ми часто говоримо собі, «цього не може бути», або «все що завгодно, тільки не це». Однак доволі часто відбувається саме останнє. Питання, чому так? На наш погляд, відповідь очевидна – ми не віримо у здійснення як нам здається неможливого, однак це неможливе саме тому і не відбувається, що нам не вистачає духу в нього повірити.

Однак сміливість сподіватися перемагає все, і виражаючи в реальній дії, спрямованій на зміни, свою внутрішню вільну духом природу, ми перевизначаємо самих себе, змінюємо свою ідентичність, тим самим обумовлюючи зміну всього іншого. З якої причини так стається? Все просто: дія – це дія лише щодо певного символічного поля, в якому ми живемо. Діючи, ми вторгаємося до нього, і це не просто змінює контури нашої публічної символічної ідентичності, воно також кардинально змінює той примарний вимір, що підтримує на шкоду нам цю хибну ідентичність.

Ми не можемо чекати, і ми не будемо чекати! Ось наше головне послання суспільству.

ЧАСТИНА ІІ. Радикалізм проти лібералізму: боротьба стереотипів

Між радикальністю рішень і радикальністю ідеї, яка привела до цих рішень, лежить принципова, і, судячи з усього, непереборна прірва…

Будь-яка політична позиція, заснована на цінностях та принципах, неминуче (!!!) є радикальною. Тому нерадикальна політична позиція – це або так звана «поміркована» політика, тобто постійна готовність приносити в жертву свої цінності та принципи заради умовного перемир’я з ворогом чи опонентом, або це відсутність будь-яких цінностей чи принципів узагалі.

Радикалізм як ідея, як стан політичної і суспільної свідомості є наслідком переживання тієї глибинної прірви, яку створює суб’єктивна історія між тим, що є, і тим, що має бути. Між станом справ і порядком речей.

Дуже часто радикалізм асоціюють з нігілізмом, із запереченням і відкиданням будь-яких існуючих цінностей та устоїв. Однак такий радикалізм ірраціональний, бо у ставленні до наявної дійсності він розрізняє лише два політичні рішення – або її радикальне перетворення в максимально короткі строки, або її повне руйнування з метою «звільнення усіх від злої реальності». І ми вважаємо такий радикалізм абсолютно неприйнятним. Однак є й інший шлях, і ми обрали саме його.

Такий радикалізм називають фундаменталістським. І наша філософія будується на утвердженні власної фундаментальної цінності, на принципі, за яким перш ніж щось руйнувати, хай навіть морально застаріле і суспільно шкідливе, потрібно побудувати щось нове, запропонувати альтернативу. Тоді, за логікою здорового ґлузду, люди самі побачать переваги нової системи, зможуть наочно, а не звертаючись до мінливої людської пам’яті, яка часто викривлює минуле буття, порівняти старе і нове, і самостійно зробити соціальний вибір. А саме у наданні суспільству такого вибіру, заснованого на індивідуальній волі та особистій свободі, і бачимо своє основне покликання ми і наша ідеологічна сила.

Сьогодні українське суспільство зіткнулося з новою історичною реальністю, а саме – з перспективою та необхідністю радикальних зрушень. І ця історична реальність вимагає від нас перегляду багатьох усталених стереотипів. Одним з таких стереотипів є те, що найкращий вихід зі складної ситуації знаходиться рівно посередині між двома крайнощами. Але центризм – вже не той метод, який міг би привести до змін. В умовах псевдодемократії наше суспільство протиставлене правлячій меншості, яка спирається саму на себе і самовідтворюється, володіючи, як їй здається, непорушним імунітетом до будь-яких змін. Однак нам потрібно усвідомити, що такий стан справ не назавжди. В історії не буває нічого назавжди. І суспільство, яке має людські й природні можливості буди вільним і самостійно визначати і будувати власне життя, а наше суспільство є саме таким, має силу цей стан справ змінити.

Ще одним стереотипом є хибне твердження про те, начебто радикальна демократія досягає своїх цілей через «порушення і руйнацію», однак ми лише пропонуємо шокову терапію замість консервації існуючих проблем, і до того ж не задля штучного прискорення розвитку країни, а лише задля подолання тих проблем, які інтенсифікуються швидше, ніж вирішуються.

Часто радикалізму приписують підбурення людей до громадянської непокори. Однак якщо крім мітингів і акцій протесту проти всього більше не робиться нічого – це справа маргіналів, а не радикальних демократів. І що цікаво, найчастіше до таких методів вдаються саме ліберали. Але ніхто не говорить їм, що це неправильно, і це лише тому, що вони прикриваються вивіскою «поміркованих реформаторів».

Однак хіба так робляться реформи?! Рішення приймаються у «високих кабінетах», і саме там вони виконуються, або не виконуються. Так було і буде завжди. Однак навряд чи в таких кабінетах можуть визріти ідеї, гідні того, щоби їх помістили в тексти державних законів, якщо приходять туди люди, які не мають жодного уявлення про те, як ці ідеї виробляти та з чого. Тоді на їх місце приходять інші «реформатори», які своїми декретами скасовують рішення своїх попередників, і залишають замість них вакуум, виявляючись абсолютно нездатними його заповнити життєдайною силою еволюціоністської енергії, що мала б запалити в умах пересічних громадян думку про те, як прокинутися завтрашнім ранком і зненацька почати жити краще, причому без будь-яких видимих передумов для цього в реальному світі.

Створення такого ілюзорно ліберального суспільства якраз і є метою таких політичних сил, адже це з одного боку ховає їх нездатність розібратися з поточними проблемами і вибудувати свою лінію поведінки на перспективу, а з іншого боку слугує зручною завісою, за якою відбувається неприхована лицемірством влади корупція, політична дільба і дрібнопровінційні розбори щодо того, хто вдома митиме посуд, а хто виховуватиме дітей, замість того, аби подумати над тим, як цей дім облаштувати і як зробити так, аби виховання це зіграло їм на благо.

Дуже часто радикалізм в силу його «лівої» спрямованості, асоціюють із соціалізмом. Однак соціалістична ідеологія в своїй основі завжди мала ідею штучної рівноправності, перерозподілу власності на користь народу і підпорядкування демократичних інститутів управління державою принципам політичної доцільності, а не закону. Радикальна ж ідеологія досягає поставлених цілей користуючись виключно інструментами демократії, найчастіше, прямої (референдуми, народні ініціативи тощо), а ці інститути в нашій країні традиційно не є розвинутими.

Радикалізму закидають революціоністське мислення, звинувачуючи у недооцінці еволюційних факторів соціального прогресу, а також невід’ємності права і моралі, що начебто створює підґрунтя для крайнощів і свавілля. Однак радикальна демократія має своєю метою якраз протилежне – захистити демократію і владу народу від свавілля і беззаконня. А поєднання права та моралі в системі регулювання суспільних відносин в останні роки стало швидше тенденцією, аніж винятком, позаяк в сухих законодавчих нормах дуже не часто згадуються моральні засади суспільства, однак більшість суспільних відносин, як регульованих так і нерегульованих правом, так чи інакше базуються саме на цих засадах. Захист їх і вважає своїм обов’язком радикальна демократія.

Радикалізм звинувачують у правовому нігілізмі, стверджуючи, що він апелює до сили, а не до права. Однак, по-перше, будь-яка держава і будь-яка влада задля забезпечення виконання своїх рішень користується державним апаратом примусу, а по-друге, радикальна демократія вважає допустимим прийняття рішень і дій владою, що виходить за рамками закону, лише для того, аби вирішити проблеми, які цим законом не регулюються, і відтак, залишаються поза увагою закону, однак реальні права та інтереси окремих людей при цьому зазнають шкоди не менше, аніж якби вони були захищені законом і при цьому все одно на них посягали.

Радикалізм вважають противником глобалізму, а його прихильників часто іменують антиглобалістами. Знову ж таки відверта помилка. Радикальна демократія, як вже неодноразово зазначалося, завжди береться вирішувати проблемні питання в цілому, беручи до уваги кожен великий чи малий аспект цього питання. А оскільки глобалізація сьогодні триває, і цей процес незворотній, а радикалізм виступає за рух, а не за застій, радикальні демократи апріорі не можуть цьому суперечити.

Радикалізм часто називають ірраціональним. Однак дивитися углиб проблеми, замість того щоб шукати лише симптоми хвороби на поверхні – означає проявляти здоровий глузд. А здоровий глузд – незмінний супутник радикалізму, – є відвертим свідченням раціоналізму, а не ірраціоналізму.

Дуже часто ознакою радикалізму вражають екстремізм. Однак, екстремізм – це дії, що мають на меті вплив на політичних лідерів, владу чи політику, яку вони проводять, з тим, аби примусити їх до прийняття певних рішень чи усунути їх з політичної арени у будь-який спосіб. І якщо взяти це твердження за основу, то можна легко провести аналогію з тим, як будується нині вітчизняна політика. Хіба не нагадує вона вам описаний в цьому твердженні хід подій? Якщо так, то вся справа насправді не в ідеології, а в методах. Екстремізм – це екстремальні методи. Радикалізм – це рішучі дії.

Тож єдина вина радикалізму – це те, що це – політика дії; решта політичних таборів віддають перевагу бездіяльності, коли потрібно щось зробити, однак зробити це – означає допустити, що не завжди можна вирішити довірені суспільством владі справи у способи, що є загальноприйнятими і загальновживаними. І ці табори радше пожертвують інтересами держави і долями людей, аніж зроблять хоч щось, що вважають «не у їхніх силах».

Перелік цих стереотипів можна продовжувати, однак головним питанням залишатиметься те, чим все ж таки є радикальна демократія? І ми відповімо – так само, як свого часу великий науковець і просто видатна людина новітнього часу Альберт Ейнштейн своїм простим рівнянням E = mc2 повністю перевернув наше уявлення про світ, ми сьогодні беремося виробити формулу того, якою має бути справжня демократія, аби вона була самодостатньою і виконувала свою головну роль – творити умови, в яких кожен з нас зможе жити вільно і розвиватися в тому напрямі, який вважатиме вірним.

Тож перш за все, радикальна демократія – це демократія у дії. Це демократія, яка здатна захистити себе від витівок шахраїв і популістів та бездарності і недолугості некомпетентних авантюристів. Ми за демократію, яка працює. І радикальна демократія – це радикальні, тобто рішучі кроки, яких вимагає ситуація. І тут, як ми вважаємо, нема нічого виправдовувати. Бо виправдовувати потрібно лише те, що притягнуто за вуха. В нашому ж випадку нас до такого рішення привів сам час. А він – неупереджений і безсторонній.

Ми за те, щоби слова не розходилися з ділом, а закони не були політичними деклараціями. Якщо демократія говорить нам – виконуйте закони, дотримуючись прав, і реалізуйте свої законні інтереси, не порушуючи при цьому законних прав та інтересів інших, це означає, що будь-яка ініціатива, що виходить з приватного сектору чи від держави, і кожна дія, що стала наслідком такої ініціативи, має не тільки відповідати встановленим у суспільстві і державі нормам та правилам, але й містити в собі дещо більше, ніж те, що було б за цих обставин до цієї дії, що передувало її здійсненню.

І це щось має бути реальною зміною, а не фасадною ретушшю чи косметичною корективою, аби згодом, підводячи підсумки виконаної роботи, не потрібно було говорити, що замість обіцяних проводжуваною політикою життєвих новацій було прийнято N-нну кількість законів, запропоновано державних програм і враховано громадських ініціатив. Адже це означає не чекати склавши руки, доки проблема сама собою вирішиться чи про неї просто забудуть, а діяти, скеровуючи всю наявну енергію і зусилля не на позбавлене усякого сенсу доведення власної переконливості, що частіше за все несе лише одні руйнування, а на розв’язання поточних і довгострокових питань, тим самим вивільнюючи у тих, хто буде після нас, час на вироблення стратегій і перспектив майбутнього, а не на постійну боротьбу з тінями і спадком минулого.

В нашому суспільстві мимоволі сформувалося своєрідне ментальне вето, внутрішнє психологічне гальмо на будь-які зміни довкола. Його необхідно зняти. Саме тому ми обрали для себе той ідеологічний напрям, про який йдеться. І цікавим в даному контексті є те, що серед ліберальних політиків знайдеться чимало тих, хто поділяє наші ідеї. Однак ганебно, що ніхто інший не має сміливості заявляти про таке, боячись розтратити залишки свого рейтингу. Однак рейтинги треба заробляти не словами, а діями. І рішення приймати, вже точно керуючись не рейтингами і критеріями власної популярності, а інтересами держави і народу, заради яких це робиться. Тільки їхня переконливість є достатньо суттєвою, аби можна було говорити про якусь довіру від суспільства і народу. А за умов тих рейтингів довіри, які має діюча влада, навряд хоча б комусь з її представників вдасться коли-небудь ще взяти кредит довіри в банку голосу народу.

Слабкість, нерішучість влади, яка не має достатньої переконаності і політичної волі, щоби послідовно і твердо провести процес реформування країни, яку характеризує ніщо інше як «генетична» нездатність приймати важливі рішення в потрібний момент, постійне запізнювання з адекватною реакцією на динаміку суспільних процесів, і разом з тим, розширене розуміння демократії, абсолютизація демократичних принципів, підміна демократичними символами демократичної дійсності, авантюризм, егоцентризм, політична безвідповідальність та повне ігнорування не лише об’єктивних законів суспільного розвитку, але й волі власного народу – ось справжній портрет вітчизняних лібералів, і ось що становить дійсно серйозну проблему. І ми ставимо собі за мету подолати цю символічну демократію, символічну політику, коли будь-яка дія перетворюється на символ, а будь-який символ перетворює цю дію на політичний фарс.

Ми маємо сприяти створенню в нашому суспільстві уявлення про відповідальність усіх за політичний розвиток країни, адже демократична культура – це перш за все культура політичної причетності. Україну неминуче чекає рух убік реформування своєї політики саме в цьому напрямі, і ті, хто ще цього не зрозумів, сильно ризикують залишитися за межами основних течій в суспільному житті нашої країни.

Отож радикалізм (від лат. Radix – коріння) – це здатність дивитися в коріння проблеми, проникати углиб, до самих основ, виявляти істинні, приховані причини її виникнення. І діяти радикально означає раз і назавжди вирішувати ті питання, які постійно відкладаються, які є неприємними, але які постійно про себе нагадують, і які все одно доведеться вирішувати.

Радикалізм – це радикальні цілі. Радикалізм – це послідовність. Радикалізм – це говорити «так» або «ні» замість ходіння довкола.

Це говорить нам про те, що демократія завжди радикальна. Якщо вона справжня, вона завжди сувора як з тими, на кому вона тримається, так і з тими, кого вона насмілюється зневажати. І тим, хто критикує нас, хто застерігає вас від радикалізму, ми говоримо – в нашому суспільстві, попри всі негаразди, досі є люди – чоловіки і жінки, молоді і не дуже, які настільки вільні від агресивних і гнітючих орієнтирів ліберального суспільства, що здатні працювати на благо цього суспільства без примусу. І ми будемо з такими людьми працювати так довго, як тільки це буде можливо!

ЧАСТИНА ІІІ. Демократія як спосіб життя

В чому сенс ненавидіти, якщо впевнений у власному безсиллі? Проблема не в тому, що щось неможливо, а в тому, що ти згоден, що це неможливо.

Демократія значно ширша за існуюче уявлення про неї як про спосіб організації управління, створення законів і виконання урядових функцій шляхом народного голосування і виборних посадових осіб. Демократія, звісно, є і цим також. Однак вона є чимось більшим за все назване, вона є стилем життя, соціальної та індивідуальної.

Якщо демократію розглядати лише як систему прийняття рішень, то рішення можна вважати прийнятим демократично тією мірою, якою воно втілює в собі висловлені інтереси більшості і є результатом процесу, в рамках якого були рівною мірою задіяні, обнародувані, обговорені, співставлені та враховані волевиявлення усіх. Звісно, демократія – це не просто певне узагальнення чи абстракція. Реальна демократична дія (як, власне, і недемократична) завжди відбувається в якомусь конкретному контексті – в певний час і у певному місці, щодо певних питань і для певних людей. Таким контекстом за різних обставин може бути сім’я, школа, дослідження, спорт, релігія, профспілка, певна категорія населення тощо. І тією мірою, якою будь-яка з цих організованих систем включає в себе елементи демократичного прийняття рішень, вона являє собою демократією.

Щоправда, сьогодні ми думаємо про демократію майже завжди виключно в контексті лише одного соціального інституту – уряду. Для цього, звісно, є цілком вагомі підстави. Саме уряд на практиці виступає в якості кінцевої влади в суспільстві, і тому найчастіше самі ввін володіє можливістю (неважливо, користується він нею чи ні) визначити, принаймні частково, який характер – демократичний чи недемократичний – носитиме процес ухвалення рішень в інших інститутах і сферах нашого з вами життя.

Однак той факт, що в цих сферах життя також присутня демократія, наводить на думку, що демократію можна вважати не лише формою правління, але й формою життя суспільства, частиною якого є кожен з нас. Демократичне правління є лише частиною – хоча й важливою – демократичного суспільства і демократичної культури. Воно є засобом реалізації демократичних цілей в житті кожного громадянина і суспільства в цілому, нехай і найбільш ефективним з усіх, що ми маємо сьогодні в своєму розпорядженні, але лише засобом.

Це все ведеться до того, що якщо розглядати демократичне правління як засіб, сама система демократичного правління перестає бути самоціллю, як це було і залишається у нас, перестає бути ядром демократії, і залишається лише її політичним виміром. Розуміння цього зміщує акцент з наслідків на причини. Всі ми звинувачуємо сьогодні нашу демократію в нездатності вирішувати проблеми, однак істинна причина полягає не в тому, наскільки поганою є система (а вона дійсно є поганою), а в тому, наскільки наше з вами життя НЕ відповідає тим ідеалам, яким з нашої точки зору мала б відповідати досконала система державного управління.

Звідси випливає, що демократія не є чимсь фіксованим на кшталт якоїсь одноразової матеріальної виплати, за рахунок якої і на яку ми можемо жити довіку, не є чимсь завершеним, остаточним, тим, що можна просто передати від однієї людини та покоління наступникам, не є таким, що будучи одного разу встановленим, воно б підтримувало само себе наче незгасиме полум’я.

А це означає, що не можна дозволити спокійно спостерігати за тим, що відбувається, сліпо віддаючись волі владних інститутів вирішувати свою долю; владні інститути потрібно без упину контролювати, оцінювати та реформувати. Тільки так можна забезпечити підтримання демократичного стилю життя. І в цьому, власне, і полягає сьогодні радикальна демократія, адже вона протиставляє постійне оновлення безперервному застою демократії ліберальної.

Ми говоримо про «алгебру прогресу», за якою ані в природі, ані в суспільному житті, ані в уявленнях людей немає і не може бути нічого такого, що могло би претендувати на незмінність. Відтак, демократію потрібно постійно змінювати, оновлювати, перевідкривати. Щоби функціонувати, їй треба розвиватися у відповідності зі змінами, що вже відбувалися, і такими, що тільки на часі. Якщо демократія не рухається вперед, якщо намагається залишатися незмінною, вона приречена на занепад.

Демократичне правління базується на переконанні, що ніяка людина чи група людей не володіють достатньою мудрістю чи набором чеснот, щоби керувати іншими без їх згоди, тобто без врахування їх власних потреб, бажань та інтересів, а також їх власних уявлень щодо того, як саме мають вестися суспільні справи і вирішуватися соціальні проблеми. Це переконання передбачає, з одного боку, рівність, оскільки суспільна воля виникає як сукупне вираження ідей багатьох людей, а з другого боку – наявність можливості, оскільки всі люди мають право – і зобов’язані – формулювати і висловлювати свої міркування з приводу свого місця і добробуту в рамках соціального порядку. Це означає, що кожна людина, кожний громадянин повинен брати участь – по мірі здібностей і можливостей – у формуванні й спрямуванні діяльності груп, що яких він належить, а також розділяти – в міру потреби – відстоювані цими групами принципи та цінності. Там, де відбувається спільна діяльність, чиї наслідки сприймаються в якості блага кожним окремим її учасником, і де це благо розглядається як таке, що породжує сильне бажання і намір його зберегти саме тому, що воно є благом для всіх, там і виникає суспільство, там і виникає справжня демократія, ідею якої створює чітке усвідомлення природи суспільного життя в усіх його проявах. Без усвідомлення цього неможливе ні процвітання соціуму, ні повноцінний розвиток особистості, що є його частиною.

Фундаментальний принцип демократії полягає в тому, що її основні цілі – свобода та вільний розвиток для всіх – можуть бути досягнуті лише засобами, адекватними цим цілям. Мета демократії радикальна. Адже це така мета, яка ніколи не була належним чином втілена в жодній країні. Вона радикальна, оскільки вимагає величезних змін в наявних соціальних інститутах – економічних, правових і політичних. Демократичний лібералізм, який не визнає цього, не розуміє сенсу власної демократичної позиції та тих вимог, що з неї випливають, а отже, не здатен забезпечити досягнення мети демократії, а отже, не здатен забезпечити її торжество.

***

Незалежно від того, наскільки універсальною і постійною є людська природа в теорії, конкретні умови, в яких вона проявляється і на які впливає, настільки сильно змінилися з тих пір, коли вперше була встановлена політична демократія, що в даний час демократія вже не може залежати лише від політичних інститутів або виражатися у них… Демократія знаходить свій прояв в настановах людей і вимірюється ступенем свого впливу на їх життя. І вимір цей вказує на ступінь громадянської активності та реалізацію прихованих можливостей, що закладені в людській природі. Для безперервного розвитку цих можливостей потрібні відповідні соціальні умови, що передбачають спільну участь і спільний вклад. Віру у здатність людського досвіду послідовно розпізнавати та ідентифікувати ці умови і досягати їх, у сполученні з постійною і безперервною діяльністю на основі цієї віри, один видатний європейський філософ колись назвав «креативною демократією».

Ми звикли сприймати демократію як певний політичний механізм, який працюватиме до тих пір, поки громадяни більш менш добросовісно виконують свої політичні обов’язки… Позбавитися цього поверхового погляду ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо в теорії і, головне, на практиці, що демократія – це індивідуальний спосіб життя кожної людини, що вона означає наявність і постійне застосування певних соціальних настанов, що формують характер особистості і визначають її наміри і цілі в усіх життєвих ситуаціях.

Тому якщо певний конкретний індивід не бере участі послідовно і з повною віддачею в обговоренні, формуванні та втіленні соціальних цінностей, рішень та політики, то демократії як обумовлюваного ним способу життя просто не існує. Так само не існує демократії як способу життя вільного суспільства, якщо ті чи інші соціальні групи чи інститути не сприяють спільності інтересів, гармонізації розвитку та солідаризації у діях.

Реальне життя людей і соціальні стосунки в суспільстві часто виявляються далекими від демократії, навіть коли діючі уряди повністю відповідають формальним демократичним критеріям. Тож в чому полягає практичний сенс радикальної демократії і демократії узагалі як способу життя і мислення?!

По-перше, розуміючи демократію як спосіб життя, ми тим самим погоджуємось, що демократія – це ідеал. Заперечувати це – означає не визнавати тих вимог, які демократичне життя ставить нашій майбутній поведінці, помилково вбачаючи у ній уже готову реальність. В цьому відношенні демократія як форма правління відрізняється від демократії як способу життя. Звісно, нам навряд чи вдасться знайти народ чи державу, які б цілком і повністю відповідали критеріям демократичного правління, але, поза всяким сумнівом, існують уряди, що відповідають більшості цих критеріїв, а в деяких випадках – і всім із них. З такої точки зору деякі держави дійсно є демократіями, що ж до демократії як способу життя, то, схоже, в нашому світі не існує жодної нації чи культури, яка б повністю чи хоча б здебільшого задовольняла її критеріям. Саме це ми і маємо на увазі, ведучи мову про демократію як про радикальну ідею і те завдання, яке нам доведеться вирішити. І саме в цьому і полягає один з головних принципів радикальної демократії, що ми їх сповідуємо, – забезпечити максимально повну демократизацію демократії, наскільки це взагалі можливо.

Чи означає це, що демократія – лише утопія? Аж ніяк. По-перше, стверджувати, що демократія як спосіб життя є ідеал, – не означає заперечувати, що деякі уже відомі способи життя демократичніші за інші. Адже той факт, що не існує абсолютно товстої людини, не заважає нам проводити межу між більш товстими та менш товстими людьми. По-друге, і це ще важливіше, «ідеальність» демократії не тотожна її нездійсненності. Будучи ідеалом, вона породжується нашим уявленням про ідеальний світ, але в основі цього уявлення аж ніяк не вигадані конструкції, а цілком природне і реальне бажання жити в кращому світі. Позаяк пасивне схвалення, покірне очікування, сліпа надія чи звична згода з «демократичним» способом дій не здатні перетворити її в ідеал. А от критичне ставлення до існуючих стандартів і креативне мислення в напрямі їх удосконалення – це перші кроки на шляху до втілення демократичного ідеалу. Якщо такий ідеал буде усвідомлений і дійсно сприйнятий колективним розумом нашого суспільства, конкретне життя членів суспільства відобразить цей ідеал в дії. І тоді свобода, рівність, солідарність і справедливість стануть цінностями не на словах, а на ділі. І тоді торжество демократії відбудеться.

Що потрібно для цього? Лише зрозуміти, що демократія означає ВІРУ в необхідність її торжества. Ця віра не дає нам ніяких чітких гарантій. Більше того, вона не дає ніяких ґрунтовних підстав сподіватися на автоматичну ПЕРЕМОГУ прогресу. Вона не знаходить у людській історії, людській природі чи сучасній ситуації нічого, що підкріплювало б втішні уявлення про майбутнє. Однак демократична віра – це віра у можливість. Це переконання, що спільні розум і воля людей, будучи втіленими, в змозі створити ґрунт для повноцінного демократичного життя. Це віра те, що вказані якості, якщо тільки суспільство своєю консолідованою волею дасть нам шанс, розвинуться і зможуть виробити ті знання і мудрість, необхідні, щоби спрямовувати і координувати колективні дії. Така віра – основа, і все що потрібно, це вірити. І вкладаючи цю віру у дії та всеохопну ідею, використовуючи для цього нестандартні методи, які в ході політичного процесу коригують і розвивають і метод, і саму ідею, ми наближаємо час змін до себе. І якщо досвід та історія чомусь нас вчать, так це тому, що це – найнадійніший шлях до досягнення практичного прогресу.

І тепер ми стверджуємо: нинішній політичний порядок, цінності та переконання потребують зміни. Ми стверджуємо, поняття «лівого» та «правого» стали застарілими, і те, що сьогодні нам потрібно, це політика «радикального центру». Основний наш принцип полягає в тому, що в нових реаліях, які незабаром стануть повсякденністю, стане можливою політика без будь-яких меж і кордонів, політика обопільного виграшу («win-win politics»), коли можуть бути знайдені рішення, що задовольняють усіх. Це означає, що політика тепер має організовуватися не довкола соціальних поділів, конфронтаційна модель боротьби «нас» проти «них» більше не працює, не можна протиставляти одні інтереси суспільства іншим інтересам того ж суспільства, як це заведено робити у нашій країні. Демократія має виступати у формі діалогу, де протиріччя вирішуються шляхом слухання один одного. Саме тому ми пропонуємо радикальну демократію як поглиблення демократії, поглиблення через поширення демократії та її цінностей на більш широкий спектр суспільних відносин. І це в кінцевому підсумку повертає нас до питання про демократію як спосіб життя.

Демократія як форма правління, можливо, й дійсно являє собою найбільш ефективний засіб максимально повної реалізації людської природи, але демократія як спосіб життя є сама ця реалізація у дії. І лише така демократія, що спирається на беззастережну віру у можливість неможливого, зрештою, і може привести нас до перемоги справедливості й установлення такого порядку суспільних відносин, за якого голоси усіх і кожного завжди будуть почутими.