10 пріоритетів державної політики

Якщо ми хочемо рухатися вперед, то одна нога має залишатися на місці, в той час як інша робитиме наступний крок. Це – перший і головний закон усякого прогресу, що однаково має рацію як для цілих народів, так і для окремих особистостей…
І. Етвеш

Вибір пріоритетів завжди був слабким місцем для української влади, в усі часи. Шукати відповідей на запитання “чому” зараз не має сенсу, адже відповіді ці криються у самій природі вітчизняного політикуму, а так само і у сутності тих процесів, які в ньому відбуваються.

В цьому контексті головна проблема для суспільства – те, що ніхто не хоче чути аргументи протилежної сторони, кожен сурмить у свою сурму і не бажає бачити нікого довкола. Колись демократію критикували за те, що вона любить хоровий спів. Зважаючи на реалії сьогодення, може, це не так уже й погано, якщо врахувати, що на кону стоять державні інтереси. Адже якщо всі учасники політичного процесу почнуть дослухатися один до одного, коли плюралізм думок перетвориться на консенсус поглядів, обирати буде значно легше.

Сперечатися щодо напрямів і шляхів, засобів і способів можна безупинно, але, гадаємо, зрештою можна зійтися на тому, що всі в кінцевому підсумку хочуть одного: аби країна процвітала, а народ жив у добробуті й злагоді.

Цього можна досягти, варто лише повірити у свої сили. Ви запитаєте, яким чином? Ми відповімо – шляхи є, і вони очевидні. Треба просто зосередитися на тому, що має для держави найбільшу вагу, на тому, що визначатиме долю країни в майбутньому, на тому, що несе на собі відбиток стратегії, а не тактики, – на захисті національних інтересів, на відновленні національної ідентичності, на забезпеченні громадянам гарантованого мінімуму соціальних благ – хай обмеженому, але такому, що відповідатиме поняттю гідного рівня життя і визнаним соціальним стандартам, врешті-решт, на розвиткові ресурсного потенціалу країни – кадрового, розумового, фізичного, матеріального, на стимулюванні його реалізації і залученні до цього процесу якомога більшої кількості учасників. Позаяк саме солідаризму бракує нині у суспільстві. Ми часто звертаємо свої погляди на успішний і благополучний Захід, на стару Європу з її одвічними цінностями і непорушним правом на свободу в усьому. Але ми постійно забуваємо, що цих ідеалів західна цивілізація досягла не одразу, що це був дуже тернистий шлях, який тривав не одне десятиліття. Ми ж намагаємося пройти його у скорочені строки, але так не буває.

Зрозуміло, що люди хочуть жити, і жити добре, вже сьогодні. Але коли настають структурні зміни, від цього завжди хтось страждає. Так склалися обставини, що життя далеко не всім в нашій країні дарує сьогодні стабільність і таке жадане благополуччя. Але як би це не було сумно, ситуація цілком закономірна. За все доводиться платити, і в жертву майбутнім поколінням віддається покоління теперішнє. І це нормально. Треба лише трохи розуміння з боку людей, і трохи більше уваги з боку влади, яка надто довго була безвідповідальною і чинила безрозсудне свавілля.

Сьогодні варто поглянути на все дещо інакше. Люди, звичайно, не стають більш вільні від того, що можновладці називають себе слугами народу, але ж влада за призначенням своїм повинна не тільки примусом, їй наданим, організовувати суспільне життя, але й створювати у ньому необхідні умови для існування і розвитку кожного. Це – запорука відвертого діалогу влади з суспільством, побудованого на паритетних засадах.

Що можна порадити владі у вирі сьогоднішніх суспільних протиріч? Мабуть, намагатися все ж таки вирішувати проблеми, а не просто їх “фінансувати”. А з пріоритетами все зрозуміло. Можливо, для кожного вони свої, але нам усім варто було б намагатися не оцінювати дії влади крізь призму власної кишені. Тоді не буде упередженого ставлення і суб’єктивних оцінок, які часто стають на заваді будь-яким прогресивним перетворенням. Треба розмовляти з людьми, треба говорити їм правду. Як говорив Томас Джефферсон, усе мистецтво управління полягає у мистецтві бути чесним. Треба вести роз’яснювальну роботу, треба виносити важливі питання державно-владного життя на загальне суспільне обговорення, треба дослухатися до думок людей і робити відповідні висновки.

Якщо по суті, то першочерговими на порядку денному стоять проблемні завдання у таких галузях: 1) освіта; 2) наука і розвиток високих технологій; 3) медицина і система охорони здоров’я; 4) система соціального забезпечення; 5) розбудова національної культури, відродження культурних цінностей, розв’язання кризи української ментальності; 6) європейська інтеграція; 7) розвиток агропромислового (АПК) та паливно-енергетичного (ПЕК) комплексів; 8) побудова соціальної демократії, що передбачає помірне втручання держави у ринкову економіку; 9) забезпечення економічної та інформаційної безпеки; 10) розвиток інститутів громадянського суспільства.

Аби ці пріоритети вже завтра стали складовою державної стратегії, необхідна передусім послідовність і спадкоємність політики. Адже якщо корабель намагатися вести одразу в двох напрямках, він стоятиме на місці. І ніяких зрушень не буде. Тож потрібна політична згода, позаяк саме консенсус еліт відносно основних соціальних цінностей і напрямків розвитку суспільного життя визначатиме в майбутньому стабільність та ефективність існуючої демократичної системи.

Керівники держави, які прагнуть забезпечити своїм громадянам блаженство, повинні ставити перед собою найширші виховні цілі. Головна мета політики – прищепити громадянам хороші якості та виховати їх людьми, що чинять добро і підкоряються закону.
Аристотель

Система вітчизняної освіти, причому вся її вертикаль – від шкільної до післядипломної, – категорично потребує радикальної перебудови. Криза суспільної свідомості спричинила поширення явищ тотального нігілізму, розумової деградації, соціальної дезорієнтації зростаючого покоління. Все це через брак належного виховання – як у сім’ї, так і у школі. В Україні замість того, аби побудувати нові традиції освітнього зростання, взяли за основу бюрократичну командно-адміністративну систему виховання радянського зразка, і зробили спробу на її залишках виробити нове бачення місця освіти у формуванні людської особистості.

Якщо вести мову про загальну освіту, у ній явно бракує духовності, індивідуалізації, майже повністю відсутня спеціалізація. Ми фактично виховуємо людей, які по здобутті середньої освіти знають все потроху, і не знають нічого по суті. Переважна більшість випускників шкіл часто навіть перед самим вступом до вищого навчального закладу не знає, чого вона хоче, яку професію прагне здобути, що корисного вона хотіла б робити для суспільства. Така ситуація ставить під загрозу формування в Україні потужного середнього класу, бо він складається з фахових спеціалістів в основних галузях народного господарства, а фах не можна здобути за п’ять чи шість років навчання в університеті, де половина тематичних курсів може бути взагалі не пов’язана із тим фахом, який прийшла здобувати молода людина, вступаючи у цей заклад, де відсутні налагоджені зв’язки з потенційними роботодавцями такої людини, що позбавляє її не тільки перспектив професійного зростання, а й навіть елементарної фахової практики, яку вона має починати проходити ще в процесі інтенсивного навчання.

Щодо принципу індивідуалізації, то він практично ігнорується, причому як на рівні середньої школи, так і на рівні школи вищої. І це попри те, що в умовах інтеграції до Болонського процесу системою освіти була задекларована така індивідуалізація принаймні у вищих навчальних закладах. А у чому вона там проявляється – хіба що у створенні індивідуальних навчальних планів для кожного студента. А враховувати його власні інтереси та побажання, його потреби у вузько спеціалізованих знаннях для цілком конкретної роботи ніхто, схоже, не збирається. Така система вже продемонструвала свою повну неефективність: зайві і нікому непотрібні навчальні навантаження, які за задумом авторів нової освітньої концепції мали “дисциплінувати студентів” і змусити їх жити “не від сесії до сесії”, а працювати весь навчальний рік, приведуть до того, що студенти-випускники, прийшовши працювати на перше своє робоче місце, змушені будуть повертатися до азів своєї спеціалізації, про які, захопившись новими теоріями і підходами, вища освіта часто забуває.

Як у середній, так і у вищій школах вітчизняна освіта дає відповідь лише на питання “що”, але забуває про питання “як”. І справа навіть не у надмірній теоретизації знань і відсутності формування практичних навиків, а у тому, що сучасна освіта, здається, є спрямованою не на реалії суспільного життя, а на здачу іспитів і випускних екзаменів, які нічого спільного із цими реаліями не мають.

Наука має бути найбільш величним втіленням держави в реаліях буденного життя, адже з усіх народів першим завжди буде той, який випередить решту в галузі думки і діяльності розуму.
Луї Пастер

Наука є двигуном прогресу. З цим, ми переконані, не сперечатиметься ніхто. Але мало це знати, потрібно усвідомлювати. На вітчизняну науку в Україні традиційно виділяють дуже мало коштів. Їх ніколи не вистачає на розвиток перспективних галузей, а лише на підтримку вже існуючих. На жаль, в нашому суспільстві уваги цьому питанню приділяють дуже мало. І це викликає справедливе обурення. Невже так важко зрозуміти, що саме від науки в наш час, час технологічних звершень, коли те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні стає новою життєвою реалією, залежить соціально-економічний прогрес, саме досягнення в галузі науки, зроблені сьогодні, зроблені на рівні однієї наукової проблеми і в межах конкретної країни, завтра визначатимуть лідерів світового суспільного руху. Не економіка промисловості, не економіка виробництва, а економіка знань має стати фундаментом, на якому зростатиме наше майбутнє.

Економічні вигоди науки очевидні. Вже сьогодні за рахунок науки і розвитку інноваційних технологій живуть чимало країн, і їх розвинуті економіки вже не є “економічними дивами”, якими вони здавалися ще півсторіччя тому. Японія, Швеція, Тайвань, Південна Корея, практично повністю позбавлені будь-яких природних ресурсів, корисних для економіки, вже у світових лідерах за темпами розвитку наукового потенціалу і обсягами виробництва інновацій. Для досягнення такого рівня їм знадобилися лише власні людські ресурси. А вони є і у нас. Парадокс, але Україна володіє значно більшими інтелектуальними ресурсами, це визнано у світі, але в самій Україні про це постійно забувають, а згадують лише тоді, коли чергова “світла голова” полишає нашу країну заради свого наукового пошуку в кращих умовах, бо ті умови, які створює наша держава, не лише невідповідні і неналежні, вони просто ганьблять імідж і авторитет вітчизняної науки та й держави в цілому.

До цього додається й інша проблема – занадто велика законсервованість самої науки. Варто поглянути лише на вік сучасної науки, і все стане зрозумілим. Вона “застаріла” в буквальному сенсі, бо за статистикою середній вік вченого в Україні коливається від 58 до 65 років. У таких людей є великий досвід, але встигати за плином сучасного життя вони навряд чи можуть. Орієнтуватися у часі і крокувати з ним в один такт можуть лише молоді люди, творчий потенціал яких сьогодні майже не використовується.

Чомусь в країнах Заходу вже нікого не дивують випадки, коли науковці в двадцять п’ять років стають професорами і докторами наук. Для України це безпрецедентна ситуація, хоча виникає логічне питання, чому у нас це неможливо. Може, ми робимо більші наукові досягнення, може вони приносять нам більше грошей, аніж, скажімо, у Великій Британії, Франції чи Німеччині?! Навряд. Але система, яка стоїть у нас на заваді всього нового і прогресивного, міцно і абсолютно штучними засобами стримує інтенсивний розвиток у напрямі досконалості.

Йоганн Гете писав, що “в житті, крім здоров’я і доброчесності, немає нічого ціннішого від знання; адже його і легше за все досягти, і дешевше від усього здобути: уся робота – це спокій, а всі витрати – це час, який нам все одно не втримати, навіть якщо ми його не потратимо”. Ми втрачаємо і час, і перспективи, і платимо за це цілком реальні гроші.

Медицина є найшляхетнішим з усіх мистецтв.
Вона складається з науки та уміння, над якими простягається покров героїзму.
Гіппократ

Українська Конституція гарантує кожному право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, причому у державних і комунальних лікувальних закладах медичне обслуговування повинне бути доступним, ефективним, а головне – безоплатним. Але, все це тільки слова. Стан медицини в Україні, як його наукове і кадрове забезпечення, так і рівень фінансування, є ще більш жалюгідним, аніж стан вітчизняної науки. Насправді немає ані доступності, ані тим паче ефективності, годі вже казати про безоплатність. Медиків, звичайно, важко звинувачувати. Вони не одержують підтримки з бюджету, ніхто не хоче працювати задарма, отож найкращі кадри йдуть у приватний сектор, інші ж змушені працювати з тим, що є. Про якість медичних послуг взагалі не йдеться, адже стан медичної освіти жахливий, державна система охорони здоров’я недолуга і вражає своєю безсистемністю, а люди, як правило, змушені самотужки оплачувати своє лікування.

Відомий англійський письменник Філіп Честерфільд говорив, що фізичні недуги – це той податок, який бере з нас наше життя; одні обкладаються більш високим податком, інші – більш низьким, але платять усі. Якщо держава хоче мати здорову націю, вона повинна докладати максимум зусиль для того, щоб таку націю зростити. А безоплатна медицина апріорі якісною бути не може. Вона має бути платною. І вирішувати проблему треба через запровадження загальнообов’язкового медичного страхування, яке б упорядкувало систему охорони здоров’я і зробило б ідею здорового способу життя досяжною і можливою.

Суспільство, яке не думає про дітей, не має майбутнього; держава, яка не піклується про старість, не має совісті.

Найбільш незахищені верстви населення – діти, молодь, літні люди, інваліди. Саме про них держава має піклуватися найперше: про дітей, піклування про яких, захист чиїх інтересів є головним моральним обов’язком держави, про молодь, прогресивний розвиток якої є запорукою майбутньої стабільності всього суспільства, про літніх людей, які віддали праці на благо суспільства свої кращі роки і заслужили на певні блага від цього суспільства, і про інвалідів, людей які волею долі чи нещасного випадку, а може й недбалістю держави позбавлені можливості самостійно забезпечувати своє існування. Ці категорії людей потребують захисту держави, але сьогодні так і лишаються незахищеними.

Щодо дітей, хотілося б особливо звернути увагу на незахищеність їх прав. Радянське минуле обумовило таке ставлення до дітей, яке навряд чи можна назвати справедливим. А народ, який допускає несправедливості у своєму сімейному житті, навряд чи може сподіватися на справедливість у житті соціальному.

В основі прогресу лежать не стільки зміни, скільки традиції. Ті, хто не здатен пам’ятати минуле, приречений його повторювати.
Д. Сантаяна

Культура – ще одна болюча тема для українців. Для формування культури потрібні роки, а для її знищення стане й кількох місяців. Щоправда, українську культуру так часто і так багато людей намагалися знищити, що здається, у неї вже виробився “імунітет”. Окреслити увесь спектр культурних проблем наразі неможливо. Але як це не дивно, чимало протиріч, що існують в нинішньому українському суспільстві, викликані культурним занепадом нації і обумовлені “недружнім поглинанням” однієї культури іншою в нашій багатонаціональній країні. Саме непримиренність національних інтересів титульної нації та народів-супутників в нашій державі поставила на порядок денний так звані “національне”, “мовне” питання, питання україно-російських стосунків всередині однієї державної спільноти тощо. На наш погляд, для зняття всіх цих питань непотрібні нові закони чи політичні настанови. Для цього потрібно виробити у всіх людей, що живуть в нашій країні, почуття толерантності, поваги та розуміння історії, культури, мови і віросповідання кожного в ім’я блага усіх.

Як писав Бернард Шоу, “здорова нація так само не помічає своєї національності, як здорова людина – свого хребта. Але якщо ви підірвете її національну гідність, нація не буде думати ні про що інше, окрім того, аби відновити її. Вона не стане слухати ніяких реформаторів, проводарів чи філософів, поки не будуть задоволені вимоги націоналістів. Вона не буде займатися ніякими справами, якими б невідкладними вони не були, окрім справи возз’єднання і визволення”. Здається, в Україні зараз це саме й відбувається. Бурхливе зростання шовіністичних настроїв, ксенофобії не приведе нас ні до чого доброго. Так, відновлення історичної справедливості потрібно; Росія, Польща, ще чимало країн завдали Україні і Українському народові багато кривди, але це не привід для піднесення національно-визвольного руху в країні, яка має суверенітет, визнаний міжнародним співтовариством, і який вже ніхто не ставить під сумнів.

Треба знати свою історію, треба всім сторонам минулих конфліктів визнати свої помилки, і треба рухатися далі.

Ми стукаємо то в одні двері, то в інші, і щораз чуємо у відповідь обіцянки, але поки спроможемося зробити хоча б один рішучий крок у бік того дому, що здається нам теплішим, двері виявляються вже закритими, а на порозі окрім нас вже нікого не має…

Європейська та євроатлантична інтеграція – наріжні камені української зовнішньої політики. Тривають суперечки, відбуваються переговори, але проблема залишається невирішеною. А все знову ж таки через брак розуміння. Якби в українському політикумі була згода відносно векторів зовнішньополітичного розвитку, якої немає не через ідеологічні суперечності, а через намагання окремих політиків загравати зі своїми закордонними партнерами та з електоратом, якби влада вела роз’яснювальну роботу з населенням, давно не було б уже жодних протиріч.

Тим не менш, військово-політична і соціально-економічна ситуація у світі останнім часом набула якісно нових ознак і продовжує невпинно змінюватись. Непримиренність суспільно-політичних, соціально-економічних та етнорелігійних інтересів посилюється нагромадженням і неконтрольованим розповсюдженням озброєнь, розвитком наукоємних технологій, відчутною нестачею продовольства та енергоресурсів. Міжнародний тероризм, локальні збройні конфлікти, перманентні економічні кризи поставили перед міжнародною спільнотою і кожною країною проблему проведення ефективної оборонної політики як головної складової національної безпеки. За цих умов курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію видається пріоритетним і цілком виправданим. Однак так лише на перший погляд.

Прихильники обох інтеграцій вважають, співробітництво з ЄС – нові ринки для експорту, нові можливості і стимули для розвитку національної економіки; членство в НАТО – гарантована національна безпека країни, і не тільки військова, а й економічна, оскільки ЄС і НАТО – це закриті клуби, члени яких об’єднані «круговою порукою» і солідарно відповідають один за одного. Проте якщо з ЄС все більш-менш зрозуміло, і наше майбутнє однозначно в єдиній Європі, то НАТО – це зовсім інше питання.

Одні кажуть, що політика нейтралітету не для нас. Ми надто значущу геополітичну роль маємо, перебуваючи на перетині культур і кордонів. В глобалізованому середовищі, яким сьогодні став увесь світ, Україні не вдасться бути наодинці із самою собою. Інші країни надто зацікавлені в нас, аби дозволити нам таку «розкіш». Тому для нас не годиться ані швейцарський варіант пасивної самоізоляції, ані австрійський варіант нейтралітету участі, ані шведський чи норвезький варіанти активного співробітництва.

Наведені аргументи здаються переконливими, але не можна забувати, що тісне співробітництво з іншою зацікавленою в контексті цього питання стороною – Росією, є невід’ємною частиною нашої зовнішньої політики. Окрім того, нас з Росією пов’язує далеко не тільки звичайне співробітництво. Наші «особливі» стосунки, якими б вони не були в той чи інший період часу, особливими мають і залишитися. Альтернативи цьому не має і не може бути не тому, що Росія становить загрозу для нас чи ми для Росії, а тому, що справа тут не тільки і не стільки у політиці, як в економіці і здоровому ґлузді. Чи варто робити необдуманий крок назустріч європейській системі колективної безпеки, коли джерело єдиного реалістичного сценарію загрози нашій власній безпеці залишиться поза межами цієї системи?! І чи варто заради цього кидати камінь у город до того, від кого можна отримувати шалені доходи від продажу власних товарів?! До того ж варто нагадати, асоціація і членство в Європейському Союзі не вимагає від нас набуття членства в Північноатлантичному альянсі, а от власна економіка нагально потребує максимально широких ринків збуту.

Окрім того, треба розуміти – вступ до ЄС, НАТО чи будь-яких інших міждержавних структур не повинен бути для нас самоціллю. Наші дороги не стануть рівнішими, а повітря не стане чистішим від того, що ми увійдемо до складу цих організацій. Ми маємо самостійно досягти тих стандартів, які існують всередині цих спільнот, і, розвиваючи партнерські відносини з ними, наполегливо працювати над розвитком вітчизняної економіки, піднесенням життєвого рівня населення, створенням сучасної армії, утвердженням демократичних засад задля побудови правової держави і громадянського суспільства, тобто над досягненням усього того кращого, що вже є в демократичних країнах Заходу, і тоді входження України в європейські структури стане цілком закономірним і абсолютно логічним кроком. Ми не можемо самоусунутися, ми маємо проявляти рішучість і активність. Як говорив Рішельє, “той, хто ухиляється від гри, неодмінно її програє”.

Економіка – це мистецтво задовольняти необмежені потреби
за рахунок обмежених ресурсів.
Лоуренс Пітер

Обмежені ресурси – загроза для економічної безпеки кожної країни, яка залежить від постачання енергоносіїв із-закордону. Тому головним завданням для України є нарощування власного енергетичного потенціалу, що суттєво зменшить її економічну незалежність від найближчих сусідів. Як не дивно, одним з факторів, який може це забезпечити, є агропромисловий комплекс, оскільки потенціал вирощування технічних культур, необхідних для виробництва біопалива, в Україні є одним з найвищих в Європі.

Якщо у сфері ПЕК відчувається гостра нестача власних ресурсів, то АПК України, як відомо, один з найбільш ресурсозабезпеченіших в світі. Тому парадоксально, чому аграрний сектор в нашій державі не задовольняє сьогодні де в чому навіть власних потреб. Україна має 65% чорноземів Європи і 35% чорноземів всього світу. В Паризькому музеї еталонів саме український чорнозем зберігається як еталон родючого ґрунту, як зразок найякіснішого і найкращого природного матеріалу для вирощування всіх основних сільськогосподарських культур. Але проблеми АПК, проблема українського села, яке забезпечує країну усім необхідним, практично ігнорується. Дорогим устаткуванням, дорогими технологіями, яких потребує галузь, держава не забезпечує, і навіть не робить жодних пільг, не послаблює фіскальний тиск, що й не дає АПК розвиватися.

“…Забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.
Конституція України, ч.1 ст.17

Соціальна демократія в сучасних умовах передбачає активну участь держави у вирішенні соціальних питань. Така участь неможлива без відповідного її втручання в економічну сферу. Держава не повинна бути тільки “нічним сторожем”, головне завдання якого зводиться до охорони приватної власності. Основою загального добробуту може бути тільки участь держави не тільки як регулятора, але й як суб’єкта ринкових відносин в країні. В перші роки незалежності ми так хотіли відсторонитися від свого “командно-адміністративного” минулого, що замість ринкової економіки одержали економічний хаос. Це та помилка, яку проходили всі розвинуті країни ще в 20-30-і рр. минулого сторіччя. Причиною “великої депресії”, наприклад, стало саме те, що держава майже ніяк не регламентувала процеси капіталізації виробництва, що зрештою, призвело, до поширення недобросовісної конкуренції, кризи перевиробництва, і як наслідок, глибокої кризи всієї соціально-економічної системи. Україна не повинна повторювати подібних помилок. Втручання держави в економічну сферу в законних рамках не є обмеженням прав власності чи права на вільне господарювання. Вони призначене для оздоровлення економіки, забезпечення збалансованості різних економічних важелів, таких як попит і пропозиція, і провадження справедливої соціальної політики, можливої лише за активної участі держави у процесі виробництва, а головне – перерозподілу матеріальних благ.

В громадянському суспільстві навіть самий сумирний громадянин стає небезпечним для держави, як тільки він перетворюється на виборця чи споживача.
Вільгельм Швебель

В Україні сьогодні тривають палкі дискусії про вплив держави на особу та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає у державі чужу, корумповану і неконтрольовану законом силу, не довіряє владі та її інститутам, хоч і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна побудувати демократію. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але її можливості обмежені без ініціативи “знизу”, іншими словами, без народної ініціативи, зорганізованої і зосередженої у руках громадянських інституцій.

Особливістю і суперечливістю сучасного етапу розвитку України є те, що труднощі перехідних процесів зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, а розбудова громадянського суспільства, як відомо, передбачає неодмінне роздержавлення суспільних інститутів, зменшення чи усунення державного впливу на них. Ця обставина підкреслює необхідність вироблення в українському суспільстві нового мотиваційного механізму, який стимулював би людей приймати саму активну участь у трансформаційних процесах і реформах в Україні.

Концепція демократичного суспільства, прийнята в розвинутих країнах Заходу, передбачає, що епіцентром держави є людина, а держава та її інститути функціонують лише для забезпечення життєдіяльності цієї людини і захисту її прав, свобод та інтересів, а не для самозбагачення за рахунок власних громадян. Така модель співіснування держави та особи має бути закладена на конституційному рівні, аби механізм їхньої взаємодії не ставав предметом спекулятивних маніпуляцій і шантажу при вирішенні соціально-економічних проблем і суперечок.

Як відзначав відомий американський підприємець і меценат Джон Ґейдер, добре управління полягає в тому, щоби стимулювати людей до досягнення найвищого рівня їх здібностей, пропонуючи їм можливості, а не зобов’язання. Коли Україна стане країною можливостей, зупиниться потік громадян за кордон, люди відчують, що бути громадянином України почесно і позбавляться відчуття людей другого ґатунку, яке супроводжує життя багатьох українців сьогодні.

В Україні має бути проведена в життя така концепція співіснування особи і держави, яка могла б не тільки змінити сьогоднішню ментальність пересічного українця, але й сприяти формуванню з молодої і перспективної людини вільної особистості з високою політичною і правовою культурою, яка прагнутиме розвинути і реалізувати закладений в ній потенціал і зайняти в суспільстві те місце, яке найбільш повно відповідатиме її здібностям і талантам, і створюватиме найбільш сприятливі умови для її самовдосконалення і саморозвитку. Думати про те, як цього досягти, треба вже сьогодні, бо прогрес починається з віри у те, що необхідне завжди можливе.